Я гнала своє тіло вверх тоді, коли воно хотіло вниз

Сівши писати цей текст я сконцентрувалась на тому щоб, по-перше, не зробити його пафосним. По-друге, не залетіти в знецінення, що вдається дуже легко, якщо ціль відмежуватись від пафосного полюсу.

Ну і взагалі, які к чорту гори, коли в країні війна, коли стільки смертей, коли кожного дня гинуть герої і героїні захищаючи тих, хто може побачити та зійти на ці гострі і не дуже піки в хмарах. Коли стільки людей, які були закохані в гори, ніколи вже їх не побачать. І стільки людей, які хочуть, але не можуть. І… І в цьому місці дуже багато болю, провини, смутку та сорому.

А потім мій мозок знайшов соломинку, за яку я вяло вхопилась: “В горах я *башила, схудла на 3 кг, гнала своє тіло вверх тоді, коли воно хотіло в зворотньому напрямку, та вперше зловила відчутні наслідки зневоднення.”

Але соломинка була допомогти не в змозі.

Бачила в горах русню. Одна особливо запамʼяталась. Ходив з піджопником крепленим на рюкзаку, на якому синьою ручкою написав слово "ЖОПА". У мене з цього приводу дві думки. Перша - практична, не забути чим сідати. Друга - символічна, бо жопа - віддзеркалення їх руської душі та становища. Думаю, обидві теорії працюють одночасно.

А щодо гір. Охос дель Саладо - стратовулкан в Андах на кордоні Аргентини і Чилі, найвищий вулкан у світі із висотою 6891м. Сходила. Дався дуже важко. Найважче, що ходила до цього. Незважаючи на їхнє літо, випав сніг. Тропили. Горнило, особливо останні 150 метрів. Красиво. Дуже красиво. Дуже.

Дякую нашим гідам Ігор Жадан та Денис Пєсков за турботу, підтримку та людяність, ви чудові.

Дякую Михайло Поддубнову за гірську філософію, мотивацію, і просто за те, що ти такий є, та збираєш навколо себе подібних людей.

Дякую команді, з радістю сходила б з вами всіма ще кудись. Вже сумую.

Дякую захисникам і захисницям та низько вклоняюсь.

«Охос-дель-Саладо»